Відкритий лист до представників прогресивної громадськості,
зацікавлених у кардинальних змінах системи освіти
Шановні добродії! Пропонуємо Вашій увазі ознайомитися з деякими результатами багаторічного формуючого експерименту з винайдення шляхів якісної модернізації системи освіти, який проводиться в Україні протягом усіх років її незалежності (спочатку під керуванням Міносвіти та Академії педагогічних наук і у теперішній час на громадських засадах).
По-перше, розглянемо актуальні для сьогодення питання щодо реальних можливостей здійснити перебудову вітчизняної освіти з огляду на невідкладні виклики буремного часу:
1 – причини системної кризи шкільної освіти;
2 – що саме необхідно змінити;
3 – яка існує альтернатива традиційній освітній практиці;
4 – який саме потенціал має освітянська спільнота України щодо створення власної інноваційної моделі загальної середньої освіти.
По-друге, викладемо наше бачення практичних заходів з переведення системи освіти у нову функціональну якість та створення школи нового покоління.
Спочатку розглянемо суть традиційного підходу до організації навчально-виховного процесу
Вважається, що процес навчання – це процес передачі знань і життєвого досвіду від старшого покоління молодшому. Такий підхід можна сформулювати так: «бери що дають». Цей підхід базується на «Дидактиці» Яна Амоса Коменського (16 століття), у якій було проголошено, що треба «учити усіх всьому».
Закономірно постають питання:
– А що містить у собі це «всьому»? Хоча б зважити на те, що «всьому» у 16 столітті дуже відрізняється від «всьому» у 21 столітті, обсяг інформації у рази вже не той.
– І хто вирішує, що саме у це «всьому» має входити? В одного автора підручника одне «всьому», в іншого інше. З підручниками постійна чехарда відбувається – ніяк не домовляться щодо цього самого «всьому». Як результат, академізм у підручниках просто зашкалює, вузькоспеціальні формулювання, поняття, терміни не сприймаються не тільки дітьми, але й більшістю дорослих людей, навіть вчителями.
Момент другий: парадигмальний принцип Коменського «учити усіх всьому» трансформувався у завдання сучасної освіти «навчити усіх всьому». А чи можливо взагалі навчити «всьому», і тим більше – «усіх»?
Була вчинена спроба навчити «усіх» у спосіб індивідуального підходу до кожного учня. Та чи це реально? Коли у класах до 30 учнів, таких класів у кожного вчителя по 5, а то й більше – тут ім’я «кожного» запам’ятаєш хіба що на кінець року. До того ж, програмний матеріал (роздутий понад будь-яку розумну міру) треба встигнути дати у гранично стислі строки. У початковій школі – взагалі різношерста публіка, а програмні вимоги – позамежні.
Начебто знайшли вихід: продекларували особистісно зорієнтований підхід і запровадили у школах посаду практичного психолога. Тепер психологи повинні діагностувати учнів, вивчати їхні індивідуальні особливості і повідомляти вчителям. Дисертацій та наукових статей з цієї теми було чимало понаписано, конференцій і семінарів проведено безліч. Але що по суті змінилося? Замість «Я даю вам усім – ви беріть», тепер – «Я знаю твій айк’ю і вирішую, що слід дати саме тобі, – а ти бери».
Тож на яких підставах базується наша педагогічна система (якими б пафосними деклараціями вона їх не приховувала)?
А маємо ми в основі побудови педагогічного процесу суб’єкт-об’єктний підхід. Де учитель – Суб’єкт. Він знає, він вирішує, він дає, він оцінює. Тобто він (учитель) – активна творча особистість, для якої школа – це майданчик для особистісної самореалізації. (От і реалізуються наші вчителі: хто на що здатен, у міру свого розуміння власної відповідальності за кінцевий результат.)
А учень – це об’єкт, тобто безмовний предмет, на який спрямовані педагогічні впливи, і якому ніхто не пояснює, для чого йому «все», що дають потрібно і що з цим «всім» робити, окрім як переказати на уроці на оцінку, написати контрольну, скласти екзамени та пройти ЗНО. За нього усе вирішують, йому усе пропонують у готовому, розжованому вигляді – тільки встигай проковтувати та перетравлювати.
Загалом виходить така картинка: пінгвін годує своє пташеня. Всі знають, як це відбувається? Чи хотів би хтось, щоб його таким чином годували? Отож, відразу виникає блювотний позив. Так що ж ми хочемо отримати від наших дітей, яких годуємо знаннями «по-пінгвінячому»? А те саме й отримуємо. Проковтувати у них ще так-сяк, може, й виходить, та ось з перетравлюванням та засвоєнням такої «їжі» неполадки виникають. На екзаменах діти такі «перли» видають! – вигадники анекдотів можуть відпочивати.
І отак з року в рік, із покоління у покоління. Ми мучилися, а на долю нашим дітям припадає іще гірше.
Про те, що за останні десятиліття діти дуже змінилися, говориться багато. Дослідження свідчать, що сучасні діти у своїй більшості не здатні вписуватися у рамки традиційної системи освіти, не зазнаючи шкоди для свого розвитку. У ході вимушеного підкорення стандартизованим канонам відбувається непоправна ломка їх індивідуальності та втрата творчої самобутності.
При цьому одні упокорюються, пливуть за течею і поповнюють лави інфантильного суспільного баласту. (І це на залежить від навчальних результатів; сьогодні навіть термін придумали для учорашніх шкільних відмінників і хорошистів, не здатних відбутися у житті, – «навчена безпорадність».)
Інші, більш емоційно міцні, упадають в інші крайнощі. Їхній творчий потенціал, життєва енергія не знаходить виходу і набуває форм протесту проти усього і усіх. Зрозуміти цей феномен допомагає висловлювання Е. Фромма: «Якщо потяг до творчості не отримує реальної підтримки, виникає потяг до руйнування. Психологічна напруга має таку силу, що у разі, коли людина не може об’єднати себе зі світом в акті творчості, натомість зароджується спонука до усунення і руйнування цього світу.., альтернатива очевидна – творити або руйнувати».
А тепер декілька слів щодо ідеологічного підґрунтя питання: чому необхідно докорінно змінювати освітню парадигму в цілому. (Парадигма: від грецького модель, зразок – сукупність цінностей, підходів, методів, засобів, прийнятих науковою спільнотою у рамках усталеної традиції у певний часовий період.)
За всіх часів інститут освіти намагався відповідати вимогам часу, виконуючи замовлення на зажадану суспільством особистість, і вважався двигуном прогресу. Той самий згаданий раніше парадигмальний підхід «учити усіх всьому» Яна Амоса Коменського у свій час відіграв революційну роль – народонаселення перебувало у путах тотального невігластва, система освіти тільки-но зароджувалась, набуваючи перших ознак суспільного інституту.
Але сьогодні відбувається парадокс.
Суспільство (не тільки в Україні, світове співтовариство загалом) увійшло у фазу глобалізованої, перманентної кризи. Необхідний стрибок, прорив з усталених безперспективних реалій сьогодення у новий цивілізаційний вимір. Необхідна нова особистість, нове покоління, здатне вивести суспільство за рамки існуючої деструктивної системи речей.
Всупереч цьому стара школа, яка згідно неспростовних доказів уже давно віджила свій вік, щосили намагається утримати свої дотеперішні позиції, гальмуючи зміни, що назріли у суспільному світоустрої.
У цьому контексті спроби часткового реформування окремих компонентів освітньої практики (здебільшого поверхневого, косметичного характеру) слугують саме цій меті – законсервувати традиційні освітянські канони, замаскувати потребу у глибинних перетвореннях.
Останнім часом відбувається безліч різних форумів, дискусійних заходів, на яких українські інтелектуали гаряче обговорюють необхідність кардинальних змін в освіті. На цю тему друкується багато статей, проголошуються палкі промови. Усі погоджуються з тим, що цільовий вектор сучасної школи – «це формування сучасної людини з інноваційним типом мислення, інноваційною культурою та здатністю до інноваційної діяльності» (цитата з виступу Василя Кременя на відкритті сьомого Міжнародного форуму «Інноватика в сучасній освіті).
Усі розуміють, якщо школа не зможе вирушити уперед, то на нас очікує повна стагнація в усіх сферах суспільного розвитку (по суті – це шлях у нікуди).
Отже, термінового необхідна нова парадигма організації шкільної освіти.
І така кардинально нова, зажадана часом інноваційна освітня парадигма уже існує, до того ж ця парадигма – повністю наш вітчизняний феномен.
Тобто Україні немає потреби усе розпочинати з нуля, достатньо узяти уже цілком сформовану теорію, експериментально напрацьований та багаторазово апробований технологічний інструментарій і запровадити це у практику шкільної життєдіяльності.
Спробуємо викласти усе по порядку.
Мова йде про розбудову принципово нової педагогічної системи, заснованої на ідеях психології і педагогіки життєтворчості особистості.
Системоутворювальною метою життєтворчої освітньої парадигми постає формування особистості, здатної свідомо будувати своє життя, брати на себе відповідальність за своє життя, життя своїх близьких, суспільства в цілому. При цьому особистість розглядається як суб’єкт реалізації власної життєвої стратегії, що розробляє та здійснює творчі проекти за основними напрямками життєвого самовизначення:
Я – господар
Я – громадянин
Я – мислитель
Я – учень
Ці напрямки відповідають категоріальним концентрам тетратомічної структуризації гармонійної світобудови і визначають зміст виховного компоненту педагогічного процесу:
матерія – гармонія сутнісного буття (функціональний аспект саморозвитку)
простір – гармонія людських відносин (соціальний аспект саморозвитку)
рух – гармонія почуттєвого осмислення (ментальний аспект саморозвитку)
час – гармонія пізнавальної активності (інтелектуальній аспект саморозвитку)
За принципом системної тетратомії (виходячи з чотиригранної всеосяжності першооснов світової гармонії) визначаються і програмні змістові модулі навчального компоненту педагогічного процесу:
Людина – планета
Людина – соціум
Людина – творчість
Людина – ноосфера
Кожен із змістових модулів педагогічного процесу конкретизується у відповідних програмах щодо усіх вікових ступенів (підготовча школа, початкова школа, основна школа, старша школа) і забезпечується відповідним педагогічним інструментарієм.
У тезисному форматі педагогіку життєтворчості можна викласти так:
• Учень не є пасивним об’єктом педагогічних впливів та слухняним споживачем готових знань. Він – активно мислячий суб’єкт власного саморозвитку; він не тільки розуміє, навіщо йому потрібні ті чи інші знання, уміння, навички, але й вчиться свідомо обирати, у якому обсязі та якими способами опановуватиме програмний матеріал з тієї чи іншої теми, з того чи іншого предмету, виходячи зі своїх інтересів, схильностей та здібностей.
• Учитель не над учнями, а поряд з ними, він не нав’язує імперативних сценаріїв навчальної діяльності, а спільно з учнями розробляє пізнавальні творчі проекти із засвоєння навчального предмету; взаємовідносини авторитарного, директивного управління педагогічним процесом замінюються взаємовідносинами співробітництва та співтворчості.
• Переважно використовуються інтерактивні методи організації пізнавальної діяльності: гра, тренінг, командна робота, моделювання проблемної ситуації, постановка проблемно – пошукової задачі, творча презентація, театральна імпровізація, художньо-творча трансформація, мозковий штурм тощо.
• Широко застосовується метод творчого проекту. У ході шкільного навчання, майже з перших кроків, діти висувають різноманітні ідеї, розробляють, презентують, здійснюють всілякі проекти (у тому числі фантастичні, віртуальні) за різними напрямками діяльності: науково-дослідні, суспільно-гуманітарні, екологічні, валеологічні, художньо-креативні, волонтерські тощо.
• Виховний компонент педагогічного процесу не вважається другорядним, таким що реалізується лише на класних часах та у позакласних заходах. Педагогічний процес являє собою цілісне системне утворення і трансформується у збагачений освітній простір з численною варіативністю видів, форм, способів організації діяльності. На практиці це забезпечується інноваційною педагогічною технологією – Інтегральною технологією розвитку життєтворчого потенціалу.
• Інтегральна технологія розвитку життєтворчого потенціалу передбачає створення психолого-педагогічних умов для інтенсивної актуалізації суб’єктного статусу учнів в усіх видах міжособистісної взаємодії та ефективно сприяє формуванню здатності учнів свідомо просуватися по шляху гармонійного життєздійснення через задіяння проективно-рефлексивного механізму самоорганізації особистості. Методично ця технологія забезпечується певним набором інноваційного педагогічного інструментарію організації навчальної та виховної роботи щодо усіх вікових періодів (від дошкільного дитинства до старшої школи).
• Максимально ефективно і безболісно розв’язується проблема впровадження освітньої інклюзії. Докорінно змінюється підхід в організації роботи з дітьми, що мають різні рівні навчальних можливостей (у тому числі дітьми з особливими потребами). Учитель не розподіляє учнів на сильних і слабких. У всіх колективно-творчих формах роботи беруть участь усі: кожен на підставі своїх здібностей робить свій внесок у загальний успіх справи. До того ж, учитель не демонструє зосередження своєї уваги на різних категоріях учнів (обдарованих та невстигаючих); його зусилля спрямовуються на плекання паростків обдарованості, закладених у кожній дитині, створенні умов для всебічної актуалізації пізнавально-творчого потенціалу кожного учня. При цьому найбільш здібні та талановиті учні, отримуючи широкий простір для самореалізації, не хворіють на «зоряну хворобу», а учні з більш низьким потенціалом також мають необмежені можливості для творчого самовиявлення і не стають жертвами комплексу меншовартості.
• В цілому, педагогіка життєтворчості дозволяє успішно вирішувати головне завдання сучасної освіти – формування життєвої компетентності учнів, тобто їх здатності наперед прораховувати ефективність своїх дій та вчинків і здійснювати рефлексію оптимальності затрачених зусиль щодо виконання тих чи інших завдань, розв’язувати проблеми будь-якої складності шляхом переведення їх у розряд творчої задачі, досягати життєвого успіху незважаючи на внутрішні ресурсні обмеження та зовнішні перешкоди, свідомо просуватися до особистісної зрілості.
(Система роботи педагогічного колективу на засадах педагогіки життєтворчості викладена у книзі «Розвиток дитячої обдарованості: моделювання інноваційного педагогічного процесу загальноосвітньої школи»
http://hronika-akmesouz.blogspot.com/2015/10/2015_9.html
Продемонструємо втілення перелічених методологічних положень у педагогічну практику на конкретному прикладі запровадження у навчально-виховний процес однієї з складових Інтегральної технології розвитку життєтворчого потенціалу – Проективно-рефлексивної технології самоорганізації навчальної діяльності.
Спочатку проаналізуємо,
що ми маємо сьогодні? У чому полягає суть традиційної класно-урочної системи?
Розкиданість програмного матеріалу по численним навчальним предметам і вузьким темам. Щоденна стресогенна для учнів перевірка домашнього завдання. Однотипне за сценарієм пояснення учителем нової теми (сьогодні багато учителів просто скачують для цього готові презентації з Інтернету – і це подається як використання інформаційних комп’ютерних технологій). Виклики (на загальний огляд) до дошки. Нескінчений потік нудних вправ, прикладів, задач, формул, дат, правил і т. ін. Вимушене зубріння формулювань і понять, які важко піддаються осмисленню. І усе це під дамокловим мечем поурочних оцінок, контрольних робіт, екзаменів. Замикає ланцюг контролю знань ЗНО, тести якого розраховані переважно на перевірку здатності випускників запам’ятовувати матеріал (знову-таки необхідність зубріння, батьки вимушені витрачатися на репетиторів).
Принагідно згадаймо, якого розголосу набув недавній скандал, пов’язаний зі спробою включити до тестів з української літератури завдання на розуміння суті тексту, що не відповідало усталеним штампам.
Що пропонується натомість у разі застосування інноваційної технології?
– Яскраві тематичні огляди інформації за укрупненими змістовими модулями, що дозволяє учням панорамно охопити матеріал в цілому, навчитися у ньому вільно орієнтуватися і за допомогою учителя виокремлювати з нього найбільш важливе для поглибленого опрацювання.
– Складання колективних та індивідуальних планів вивчення матеріалу з вибором найбільш придатних і цікавих форм проведення занять. При цьому учні заохочуються складати додаткові індивідуальні або групові пізнавально-творчі проекти з питань, які їх найбільше цікавлять. Кожен учень сам для себе (можливо за допомогою учителя або батьків) обирає: який матеріал він буде вивчати поглиблено, а який поверхнево (в огляді), що йому необхідно знати конкретно, а з чим буде достатньо ознайомитись для загального розвитку.
– Робочі уроки з розподілянням учнів по творчим лабораторіям для обговорення та осмислення отриманих знань і практичного відпрацювання умінь та навичок у ході виконання різних творчих завдань. (До речі, цей спосіб проведення уроків добре зарекомендував себе навіть у роботі з молодшими школярами. Це елемент методики розвивального навчання Ельконіна-Давидова. Цю методику у свій час опанували на спеціальних курсах і успішно використовували в роботі багато вчителів, і сьогодні деякі продовжують за нею працювати.)
– Замість директивних домашніх завдань (вивчити, виконати, розв’язати, написати, підготувати і т.ін.) – робота за індивідуальними планами та над творчими проектами.
– Узагальнюючий урок для закріплення матеріалу з презентаціями колективних та індивідуальних напрацювань у різноманітних інтерактивних формах (як саме буде проходити цей урок домовляються заздалегідь на вступному уроці під час складання загального плану з тематичного розділу.
– На заключних з розділу уроках підводяться підсумки навчальної роботи за методом експертно-рейтингового оцінювання. Експертиза знань може проводитись (знову-таки за спільною домовленістю) як у традиційній формі – контрольна робота, самостійна робота, диктант, залік, співбесіда, так і в оригінальній формі – вікторина, кросворд, брейн-ринг, аукціон знань, колоквіум, інформаційний ярмарок, прес-конференція, заочна подорож і т.ін. (При цьому оцінюється не само по собі відтворення навчального матеріалу, а ступінь його осмислення, рівень здатності учнів вільно орієнтуватись у тематичній інформації, спроможність оперувати набутими знаннями, уміннями, навичками.)
– Підсумкова оцінка виставляється на підставі зароблених учнем під час експертизи балів з урахуванням рейтингу його пізнавальної активності. При цьому рейтинг (високий, середній, низький) визначає не місце досягнень учня у порівнянні з досягненнями ровесників, а міру його сумління, старанності, відповідальності, ініціативності тощо. До того ж, у визначенні свого рейтингу бере участь сам учень – заповнює спеціальну картку самоаналізу своєї навчальної праці щодо опанування даного тематичного розділу. (Для більш молодших школярів алгоритм самоаналізу досить простий, для старших – з поступовим ускладненням і введенням елементів все більш поглибленої рефлексії). Рейтинг пізнавальної активності має суттєвий вплив на підсумкову оцінку з розділу, що вивчався, і дозволяє більш об’єктивно визначити рівень успішності учня. Що ще дуже важливо – навіть за наявності невисоких експертних результатів завдяки високому рейтингу статус учня може бути досить високим як в очах учителя, так і в очах ровесників та батьків.
– Наприкінці вивчення програмного модуля проводиться колективна рефлексія: визначається, що удалося, а що не дуже,що допомагало, а що перешкоджало успіху, за що себе можна похвалити, а що слід виправити, змінити, покращити у майбутньому. Тут можна передивитись відеоролики, відеофільм, комп’ютерну анімацію, фотомонтаж, підготовлені під час навчального процесу ініціативною групою учнів або запрошеним спеціалістом (з родичів, старших друзів). За бажанням можна влаштувати невеличке свято, організувати виставку результатів діяльності, панораму творчих проектів, парад номінацій, нагородження за внесок у спільну справу і т.ін.
Подана тут оглядово одна з технологій, що входить до Інтегральної технології розвитку життєтворчого потенціалу, розроблялась в ході довготривалого формуючого експерименту і була апробована на практиці багатьма вчителями – результати вражають і подають надію. Навіть у звичайній сільській школі, у тих класах, які характеризувалися дуже низьким рівнем пізнавальної активності, відбуваються разючі зміни (можна подивитися відеофільм
фильм “Методика проективно-рефлексивного обучения”
(Більш повно і детально ця методика викладена у книзі «Розвиток дитячої обдарованості: моделювання інноваційного педагогічного процесу загальноосвітньої школи»
http://hronika-akmesouz.blogspot.com/2015/10/2015_9.html
Окрім того, напрацьовано і апробовано багато інших педагогічних інновацій за всіма напрямками організації життєдіяльності навчального закладу на засадах педагогіки життєтворчості особистості.
Іще раз хочемо підкреслити, що педагогіка життєтворчості цілковито феномен сучасної вітчизняної педагогіки. Хоча, звичайно, її корені виходять з глибини віків. Адже протягом усього ходу історичного розвитку людства педагоги-гуманісти напрацьовували досвід творчої співпраці з дітьми, спрямованої на формування особистості, компетентної у питаннях свого життєздійснення. Ян Амос Коменський, Жан Жак Руссо, Генріх Песталоцци, Григорій Сковорода, Костянтин Ушинський, Лев Толстой, Марія Монтессорі, Джон Дьюі, Софія Русова, Селестен Френе, Антон Макаренко, Януш Корчак, Василь Сухомлинський – кожен з цих видатних інноваторів зі світовим ім’ям зробив свій неоцінний внесок у розвиток передової педагогічної думки. Між тим величезна, предметно-цілеспрямована робота щодо оформлення інноваційних ідей у злагоджену системну парадигму була проведена саме в Україні.
Багато українських вчених (їх статті надруковані у науково-методичних виданнях, наведених у списку літератури) у своїх роботах приділяли велику увагу питанням переходу школи на суб’єкт-суб’єктну взаємодію педагога з учнями, переорієнтації навчально-виховного процесу з позицій озброєння учнів відірваними від реального життя знаннями, уміннями, навичками (так званими ЗУНами) на позиції формування справжньої життєвої компетентності та розвитку пізнавально-творчого потенціалу учнів.
Особливо великий внесок у безпосередню розробку теоретичних засад педагогіки життєтворчості, академічне обґрунтування її психологічних механізмів та понятійного апарату був зроблений М.В. Кириловою та Л.В. Сахань. Єрмаков І.Г., Доній В.М., Несен Г.М. та інші багато років своєї діяльності присвятили широкій популяризації її ідей та питанню запровадження у шкільну практику інноваційних життєтворчих технологій.
Над розробкою практичного інструментарію (змістові концентри, технологічне забезпечення) протягом 10 років (1993-2003) працювали експериментальні навчальні заклади різних типів, школи-лабораторії під керівництвом Міністерства освіти і науки, Академії педагогічних наук. Було проведено велику кількість навчально-практичних конференцій, семінарів, круглих столів, презентацій, наукових звітів, узагальнено досвід, надруковано безліч статей, захищені дисертації, видано цілий ряд книг.
Завдання виконання школою життєтворчої функції було продекларовано у програмних документах з визначення перспективних орієнтирів вітчизняної освіти. Головна мета школи була зазначена як формування життєвої компетентності учнів, проголошувався перехід школи на інноваційний шлях розвитку.
Здавалося, національний інститут освіти успішно просувається по шляху усунення руйнівних тенденцій, таких як: низька пізнавальна активність учнів, зневіра їх у власних силах, агресивні взаємовідносини у шкільних колективах, стрімке зростання підліткової злочинності, соціальний інфантилізм випускників, професійне вигоряння педагогів тощо.
А що далі? А далі – 2004 рік. Пішли одне за одним бурхливі події (як у середині країни, так і на міжнародному рівні). І у ході політичних потрясінь і нескінчених кризових явищ проблеми шкільної освіти були переведені на другий план. Урядовцям стало не до інновацій, усе напрацьоване під час багаторічної науково-експериментальної роботи начебто втратило свою актуальність. Ідеї педагогіки життєтворчості поступово були вихолощені і відійшли у забуття.
Між тим, питання інновацій дуже активно обговорюється в освітянському середовищі; усі сходяться на тому, що необхідно впроваджувати інноваційні технології. При цьому мало хто має чітке уявлення, про що саме йдеться, здебільшого усе зводиться лише до хаотичних безсистемних спроб використання різних оригінальних форм проведення уроків та виховних заходів.
На тему педагогічних інновацій як і раніше проводиться безліч конференцій. В Інтернеті – справжній інноваторський бум. Але почитайте, про що говориться у резолюціях цих конференцій, продивіться збірники статей за їх підсумками – і все одразу стає зрозумілим – загальні слова, вагомі філософські умовиводи, не співставні з реальною педагогічною дійсністю.
А реальність така, що сучасна школа все більше перетворюється на випробувальний полігон для дітей та їх батьків. Протест з вуст першокласника «Не хочу я ходити у цю вашу школу!» звучить усе гучніше і трагічніше. (Він ще не усвідомлює, що приречений цілу вічність, за мірками дитинства, тупо сидіти за партою. Він іще сподівається, що батьки у силі визволити його від цієї тяжкої повинності.)
Але сьогодні, ми упевнені, прийшов час для реальних якісних змін у системі освіти. Підкреслимо – змін не часткових, не фрагментарних.
Косметичних реформ уже було проведено предостатньо.
То 10-річна школа, то 11-річна, то 12-річна, потім знову 11-річна, тепер ось знову 12-річна, – і усе це у контексті невщухаючої дискусії, як би так примудритися, щоб увіпхнути непомірно роздуті програмні стандарти у недостатньо габаритні для них голови учнів.
Введено 12-бальну систему оцінювання начебто з метою запровадження більш гнучкого способу визначення успішності учнів, протидії процентоманії та фактичної легалізації низького рівня опанування програмного матеріалу певною категорією учнів. Але управлінці, вчителі, діти і батьки швидко збагнули як її співвіднести із звичною 5-бальною, і насправді нічого не змінилося. До того ж, школи так само звітують перед райвно про кількість відмінників та невстигаючих, і це продовжує вважатись одним з основних критеріїв оцінки їхньої діяльності.
Вводяться усе нові й нові предмети й факультативи до і так понадперевантажений навчальний план. На одні предмети кількість годин зменшується, на інші – збільшується. При цьому у розкладі по 7-8 уроків, що не вкладається ані у які санітарно – гігієнічні норми.
Начебто неупинно підвищується рівень індивідуалізації, стандартизації, комп’ютерізації, варіатизації, оптимізації тощо. Та суть уніфікованого, такого що нівелює особистість навчально-виховного процесу залишається незмінною.
Зміни необхідні парадигмальні, системотрансформаційні, і саме щодо самої сутності ключового підходу до організації педагогічного процесу: учень має набути статусу суб’єкта у життєдіяльності школи, а учитель повинен стати поводирем дитини на шляху до життєвої компетентності, особистісної зрілості, помічником учня в опануванні ефективних способів самоорганізації, самоосвіти, самовдосконалення особистості
.
А отже потрібні педагогічні кадри нової формації. Для вирішення цієї проблеми у теперішній час розробляється новий науковий напрямок – педагогічна акмеологія.
(Евристичний аспект становлення і розвитку педагогічної акмеології викладений у вже згаданій книзі «Розвиток дитячої обдарованості: моделювання інноваційного педагогічного процесу загальноосвітньої школи»
http://hronika-akmesouz.blogspot.com/2015/10/2015_9.html
Уже напрацьовано нову технологію підготовки педагогів у ВНЗ та програму курсової перепідготовки практикуючих вчителів.
Сьогодні Україна має шанс створити свою парадигмально нову, методологічно оригінальну модель освіти нового тисячоліття (замість намагання чи то копіювати освітні системи Заходу, чи то впроваджувати окремі фрагментарні інновації)
.